Моя історія

Уперше я замислилася про пошиття купальників цілком випадково. Нам принесли комплект групових купальників для наших дівчаток. Їх запропонувала старша група — дівчатка вже виросли, а нам якраз потрібно було готуватися до перших змагань.

Моя донька завжди була дуже мініатюрною, і навіть у найменшому купальнику з цього комплекту вона просто потонула.

Це були наші перші купальники. Перші змагання. Перший такий досвід. Вибір у нас був невеликий: з усього, що запропонували, ці купальники були найяскравіші. Щоправда, й найдорожчі.

Дизайн, чесно кажучи, був так собі. Але це не докір швачці, яка їх робила. Тепер я сама прекрасно розумію, скільки праці стоїть за такою роботою. Просто саме ця модель мені не дуже подобалася.

Шити нові було вже пізно — змагання були на носі. Та й на той момент ми тільки входили в усю цю спортивну історію. Дівчаткам було по 3,5–4 роки, це були перші групові купальники, і вкладатися одразу в індивідуальне пошиття здавалося не зовсім розумним. Ще ніхто не знав, наскільки все це серйозно й надовго.

Але коли нам назвали ціну за ці купальники, я все одно була в шоці. Кращого вибору не було, тому ми їх взяли.

А коли я прийшла додому, полізла в інтернет просто подивитися, що взагалі буває в цій темі. І провалилася.

Я почала вивчати дизайни, розглядати купальники, зберігати ідеї, дивитися, як усе це влаштовано. Тоді якраз починалися справжні перегони за шалено гарними купальниками — що складніше, яскравіше й дорожче, то цікавіше. Мене це дуже зачепило. Відтоді ця думка мене вже не полишала.

У мене дві доньки, і обидві були в спорті. Старша займалася артистичним плаванням, молодша — художньою гімнастикою.

І я досить швидко зрозуміла: якщо я замовлятиму такі купальники, які мені справді подобаються, я просто розорюся.

А брати «на що вистачить» — це зовсім не мій характер.

Власної швейної машинки в мене тоді взагалі не було. Я взяла машинку в подруги й засіла вивчати. Проковтнула майже всю літературу, яку змогла знайти, передивилася всі майстер-класи, до яких дісталася, і понеслося.

Мене так переповнювали ідеї, що я навіть спати нормально не могла. Я скрізь ходила з блокнотиком і постійно робила замальовки.

На свої перші індивідуальні виїзні змагання в Краснодарі моя донечка поїхала вже в купальнику, який я пошила сама.

Звісно, тепер я розумію, що він вийшов трохи недолугий. Але тоді для мене це був величезний крок. На цьому купальнику я спробувала все, що встигла знайти, вивчити й зрозуміти. Якісь методики, якісь обробки, якісь експерименти — усе хотілося перевірити відразу.

Він не був ідеальним. Але він був мій. І, напевно, саме тоді мене остаточно затягнуло.

Я все життя малювала, і в купальниках мене особливо захопила не лише швейна частина. Можна було взяти ідею з голови — колір, лінію, малюнок, настрій — і перенести це на тканину. А ідей у мене завжди була величезна купа.

Мене захопила сама можливість вигадати образ і потім зробити його справжнім.

Відтоді так і пішло. Мамочки наших дівчаток по групі побачили, який купальник я пошила, і майже одразу почали питати, чи можу я зробити ще.

А мені це було тільки на радість. У той момент я зовсім не думала про це як про заробіток. Мені просто дуже подобалося цим займатися. Подобалося вигадувати, пробувати, шукати рішення, бачити результат.

Гімнастика на той момент уже стала не просто гарним проведенням часу для дитини, а частиною життя всієї нашої родини. Усі батьки спортсменок, думаю, розуміють, про що я кажу. І все це сталося завдяки нашій першій тренерці. Вона просто закохала нас у цей спорт.

А потім стався переїзд. Імміграція. Інша країна. Інше життя.

Тепер Словенія стала моїм домом. І коли тут постало питання, чим мені займатися далі, у мене не було ні хвилини сумнівів.

Так почався вже професійний шлях. Я зрозуміла, що якщо займатися цим серйозно, самих відео з інтернету буде замало. Потрібно вчитися по-справжньому. Розбиратися глибше. Розуміти побудову, посадку, матеріали, технологію, помилки.

І знову понеслося: навчання, практика, нові навички, занурення в усе це зсередини. Довелося попихкати.

Основні клієнти з’явилися вже в новій країні. А отже, окрім усього іншого, довелося вчити мову — хоча б для того, щоб нормально розуміти, чого саме хоче клієнт.

Бо одна справа — шити. І зовсім інша — почути людину, зрозуміти її ідею й зробити так, щоб урешті вийшло саме те, що вона уявляла.

Клієнти з’явилися досить швидко. Я досі не знаю, мені просто пощастило чи мої роботи справді одразу привертали увагу. Напевно, і те, і інше.

Але на купальники моїх власних доньок завжди була окрема черга. Коли шиєш на замовлення, ти все-таки виконуєш чужу ідею. Потрібно враховувати побажання, смак, бюджет, очікування, терміни. А на своїх дівчатках я могла відірватися.

Я могла зробити те, чого ще не бачила. Поекспериментувати з кольором, лініями, декором, образом. Іноді ризикувала, іноді щось не виходило з першого разу, але саме на цьому я дуже багато чому навчилася.

Потім свою справу зробив Instagram. Роботи почали розходитися, їх стали показувати, пересилати, зберігати. Замовлення почали надходити вже з різних країн Європи.

Зрештою мої дівчата виросли й зі спортом закінчили. А моє серце все ще там.

Я все одно продовжую розвиватися, вчитися, шукати нові рішення. Я, чесно кажучи, взагалі погано вмію зупинятися, якщо мене щось по-справжньому захопило.

Тому в якийсь момент я вирішила перейти на новий рівень і автоматизувати частину процесів, з якими сама працювала багато років. Так з’явилася AROA.

Планів у мене ще дуже багато. Дуже сподіваюся, що вистачить сил і запалу все це реалізувати.

А з вашою підтримкою справді легше. Ваші повідомлення, відгуки й теплі слова дуже мотивують і допомагають рухатися далі.